russki_hohol (russki_hohol) wrote in ukraine_russia,
russki_hohol
russki_hohol
ukraine_russia

Пантелеймон Кулиш. Петро и Катерина

Петро да Катерина.

Не люблять земляки Петра да Катерини:
Се не по их нутру и розуми царi:
Надполовинили вони, бач, Украiни,
И в рабство волну чернь козацьку завдали.  

Мое земляцтво! ви самi нарiд iли,
До кореня ту черьнь згризали козаки:
Оце ж ви перш усiх ii й закрепостили,
Самi ж були з дiдив и предкiв крепаки. 

Коли не Батию с-пiд батога служили,
Дак ляму Литвину невольницьку тягил,
Про "душманiв" Ляхiв одно 'дного душили,
И рiдний край в ясир Татарам оддали.  

Утiкши ж пiд Москву, московськими руками
Правдивих землякiв ссилали на Сiбир,
Письменну братию в старцi порозганали,
Зробили мовчязну руiну з Брацьких Шкiл.
 
Потомки палiiв, руiнникiв крiвавих!
Нелюбi вам правi строiтели земли,
Що память нам своих дiяний величавих,
Як працi й мужности завiт, передали. 
 
И вам, пани Ляхи, царi сi не до кгусту,
Що в Польщi вас вони ловили за чуби,
Що шаткували вас мечами на капусту,
Не давши басувать, спинатись на диби.  

Сказали "вiд коша пройдосi езуiту,
Що Русь роздратував и Польщу пiдпалив,
А ласих ваших пань голубив потай-сьвiту,
Перелюбками в рай до Езуса манив.   

Не любите ви их: бо ваша панська раса
Не пiдновляецьця в городi вiд козла,
Що бурса возвела в прелати с свинопаса,
И вам у прадiди incognito дала.   

Ви ж, паноньцi-вовчки на деревi Росiи,
Жорстокий атавизм татарськоi Москви,
Пiд игом Спасовим воляки тугошиi,
Кипчацькi Мамаi вiд нiг до голови!  

Созданьне двох царiв, роботу душ великих,
Ви хочете в хаос руiнний обернуть,
Широкий руський сьвiт оддать на волю диких
И перегородить ёму културню путь.  

Ми, збувшись козакiв, що нас колись давили,
У жертву просьвiтi себе принесемо,
И вам, котрых лихi гординьцi породили,
Росiю обернуть у нiвець не дамо.  

Нi деспоцтво Петра, нi гречка Катерини,
Нi дикi слуги их, мов серце в козака,
Не наробили нам такого зла й руiни,
Як принесли добра их розум и рука.  

Коли б не их труда, не подвиги их духа,
Кругом нас був би знов нiмий козацький степ,
Крутилась би знов Русь, як ув окропi муха,
А с царства б изробивсь розбiйницький вертеп.  

На горе ватажкам козацьким безголовим,
Не стерпiли вони домовоi орди,
Як би хотiлося писакам суесловим,
И визволили мир з великоi бiди.  

Щасливi воiни, великi економи,
Цiнителi ума в панах и в мужиках,
Були вони царi не потерти с соломи,
А жита сьпiлого в тугих, важких снопах.   

На працю визвали новi в народi сили,
Спасли културний сьвiт од лютих розбишак,
З московських пустирiв Америку зробили,
И землю опплили на руських кораблях.   

И завiщали нам свое велике дiло:
Щоб кожен з нас царем у мисьлях був своiх,
Щоб серце в нас огнем на чесний труд горiло,
И не лякалося недолюдкiв лихих.     

* * *

Вiн и Вона.


Було их на всю Русь великих тiлькi двое...
Сьвiт саме наставав серед густоi мряки.
"Борьцi за вiру й чесьть, народности героi"
Замурзались в крiвi и гризлись, як собаки.  

Од Висли до Сули курилось пожарище,
Солодке курiво турецькому султану,
Що с Каменьця зробив гаремнiм пряхам днище
И "вихрюватому" не зьдякувавсь гетьману! 

Одьнявши займище над морем у сусiда,
Швед перевагою, мов пiвень, величався,
"Посьвiдав у Ляха, у Сакса пообiдав",
И згорда в "Москаля вечерять" похвалявся.   

Заворушилися по-над Дьнiпром пъяницi,
Мазепини сини, Хмельницького унуки.
Почули сьвiжу кров сi людожерьнi птицi,
Химернi идоли химерноi науки.  

И велетень прийшов, и, мов кудесник хмару,
"Розмаяв рукавом" ватагу людожерну...
"Жезлом желiзним" пас ненаситну отару,
Зопсовану пашню перебiрав по зерну.  

Орав наш перелiг и потом обливався:
Великого дознав с погоничами горя;
А гони гнав та й гнав, назад не озирався,
Проводив борозну вiд моря та й до моря.  

И плуг сьвiй золотий, лемiш сьвiй чудотворний
И чересло нове завiтував тямущим:
"Робiте з роду в рiд хлiб добрий, хоч би й чорний,
На дяку правнукам и всiм вiкам грядущим".   

И велетенський плуг, немов той скарб заклятий,
Доставсь од багача насьлiдникам убогим:
Нiхто не мав снаги з земли ёго пiдьняти,
Важке ярмо ёго нарвати круторогим.   

И голод був страшний по всiй землi плодющiй...
Аж вийшла на облiг Нiмкеня чарiвниця.
Носила в серцi жар до праци невгавущий,
Була й уродою и розумом цариця. 

Рекла - и плугъ важкий з землi уставъ-пiднявся,
И повпрягалися воляки круторогi,
И хлiб, мов золото, в снопах заколихався,
И копи простяглись аж по самi Пороги.   

* * *

Двое Предкiв.  


Ми знали двох сьвятих, великих серед Руси.
Не тим були сьвятi, що б знай поклони клали,
А тим, що по всяк час и на водi й на сусi
Про наше варварство насьлiдьне мiркували. 

Великi ж тим були, що, сидя на престолi,
Науку и талант над значнiсть прекладали,
Мов той ратай зерно насушне сiе в полi,
Так школами вони все царство засiвали.   

И, школи сiючи, на диких не дивились,
Що звали новину в науцi недовiрством,
З дурними бунтами хоробрим серцем бились,
Боролись день у день из нашим древнiм звiрством.   

Тепер ми всi царi, що землю осягнули
Пiд вiчне скипетро науки да культури,
И неба глибиню до плям ясних збагнули, -
Не пiдкопаецьця нiхто пiд нашi мури.  

Нас тисячi седять на вiковiчнiх тронах
У всеоружиi великоi потуги,
В сияючих серед недомислу коронах,
В коронах чесноi, вселенськоi заслуги.   

И, позираючи на предкiв сих великих,
Що перше нас колись над Русьсю царювали,
Смиряймо й мужикiв и можновлацьцiв диких:
Бо предки нам сьвiй ум державний завiщали.  

Нехай хитаецьця земля в нас пiд ногами
И пекло поломъем реве на нас ревучим, -
Борiмось робом их з ехидними умами,
Клевет не боючись, похвал собi не ждучи.
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for members only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments