ivanko333 (ivanko333) wrote in ukraine_russia,
ivanko333
ivanko333
ukraine_russia

Юрко Тютюнник. Революційна стихія. Україна в часи революції

Трапилося так, що про початок революції довідався я в дорозі. Виконуючи службове доручення, я обїхав околиці Симферополя. Не доїзджаючи до міста, стрінув двох солдатів своєї роти. Солдати віддали військову пошану, а потім обидва разом гукнули: — Пане поручнику! Царя вже нема... революція скр!зь...

Обидва солдати походили з Кременчужчини. На їх вусатих обличях виблискувало задоволення. Напевно вони думали, що й мені немалу приємність роблять звісткою про революцію. Я розпитував, як, що й від чого почалося. Солдати, один одного поправляючи, розповідали про події, що стали їм відомі за час моєї відсутности.

Трохи дивно було. Ще кілька днів тому отсі самі "дядьки в шинелях" намагалися говорити тільки по російськи, звали мене "ваше благородіє", щовечера виспівували "Боже царя храні", а тепері і поміж собою говорили і до мене зверталися на рідній мові і не ховалися переді мною зі своїми почуттями з приводу такого надзвичайного випадку, як "царя вже нема".
...
По місту були вже розліплені ріжні відозви, заклики, оголошення і т. и. продукти творчости першого періоду революції. Чільне місце займав "Пріказ № 1" петербурзької ради робітничих та солдатських депутатів. Того дня у вечері я був на спільному зібранні офіцерів залоги і делєґатів од солдатів.

...Тоді аж переведено перші вибори до "ґарнізоннаго совєта" (залогова рада) солдатських депутатів. Я попав у товариші голови нової інстітуції. За кілька днів потому відбулося перше зібрання українців
.....
Користаючи зі свого урядового становища товариша голови залогової ("общерусской") ради і з того, що остання доручила мені кермувати культурно-освітною та аґітаційною справою, я виготовив відповідний звіт, в якому доводив конечність провадження дорученої мені справи на мовах, якими говорили поміж собою солдати залоги. Для того в докладі пропонувалося поділити солдатів залоги на національні секції і провадити роботу в кождій секції зокрема.

Звіт зустрінули москалі ворожо. Розпочалися гострі дебати на засіданні залогової ради. Але все ж таки звіт ухвалили, хоч і незначною більшістю. За приняттям голосували майже виключно самі "інородци". Зломлені в прінціпі, москалі погоджувалися на татарську, польську, грузинську, жидівську та инші секції, але не визнавали рації утворення української секції, бо "всє малороси прекрасно панімают русскій язик, да і лєкторов, знающих ґаліційско-українскій язик не отищеш в ґарнізонє", — говорили вони. Але й тут москалі потерпіли поразку: "інородци" визнавали таку рацію, а нас була більшість. Розіслано наказ до залоги приблизно такого змісту: "3гідно з постановою залогової ради солдатських депутатів, пропонується командірам окремих частин залоги сьогодня о такій-то годині вислати до будинку такої-то ґімназії всіх солдатів-"уроженців" ґуберній: волинської, холмської, подільської, київської, херсонської, катеринославської, полтавської, чернигівської та харківської. Туди ж прибути всім офіцерам, що походять із зазначених ґуберній. Можуть бути присутні й "уроженці" инших сумежних зі зазначеними ґуберній. Підписали: Начальник залоги капітан Замятін. Адютант пор. Ю. Тютюнник.
Прибуло щось до семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
— Хто поміж вами українці, піднесіть руку до гори!
Піднеслося не більше трохсот рук.
— Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
— Хахли! Піднесіть руки!
Знов піднесла руки добра третина.
— Українці, малороси і хахли! всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук. Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу.

Я відчитав свій звіт, уже ухвалений залоговою радою, і зясував, що всім присутнім прочитають кілька лєкцій на ріжні політичні теми. Читати лєкції будуть на рідній мові "оттакій, як я тепер говорю".

На се, щоби ухвалити проґраму лєкцій і встановити чергу поміж частинами, запропонував вибрати з-поміж себе депутатів по одному від роти. Вибори переведено тут же на площі. Потім говорило богато промовців, поміж ними: Мацько, Титаренко, Іванчук (старшини) і Масак та Близнюк (цівільні, члени Укр. Громади).

Всі промовляли по українському. Промови інтеліґентів на "мужицькій" мові зробили надзвичайне вражіння на присутніx. Ніби не дишучіи, слухали "дядьки в шинелях", а коли промовець кінчав, буря оплесків зривалася понад головами і помішані "слава" та "гура" неслися вулицями Симферополя.


Промовці зясували, що "малороси" і "хахли" се назви, якими наділили нас наші вороги, гнобителі і що правдива назва всіх людей, що говорять такою ж мовою, як і промовці, є українці, а наша батьківщина, коли була вільною, то звалася не "Малоросією", але Україною і так має знову називатися.

Одному з промовців набігла думка показати синьо-жовту стрічку і запропонувати піднести руки тим, що знають значіння зєднаних кольорів. Всього з десяток людей знали кольори національного прапора. Маси ще не знали того.

Розійшлися в темряві ночі. Вибрані депутати назвали себе комітетом Українського Військового Клюбу імени гетьмана Петра Дорошенка. Почалася робота. Та разом же почалася і боротьба з москалями. Зразу москалі гадали без великого труду зломити вплив на маси "фантазьорів", як вони спочатку звали нас. Стали відбуватися лєкції по уложеній проґрамі. По своїй ідеї всі лєкції мали підкреслити нашу національну окремішність. Яку тему не зачепив би лєктор: земельне питання, війну, освіту, економічні справи і т.и. — обовязково само по собі перед авдіторією повставало питання про розбіжність, а навіть і протилежність інтересів України і Росії.
Не раз підводиться було й який-небудь бородатий козак, а часом і старшина*), щоб зробити запитання лєкторові:
— А чи не буде ота федерація відокремленням України від російської держави? Бо під час революції всі повинні єднатися, а не ріжнитися...

Уже відчувалася робота москалів. То від них пішла ідея "єдінаго революціоннаго фронта". Вона баламутила голови тим, що були найменше політично розвинуті і не мали досить природного розуму, щоби критично відноситись до теревенів язикатих московських соціялістів ріжних порід.

Звичайно лєктор пояснював, що все буде залежати від бажання українського народу, який має висловитися на зїздах.

Поміж ініціяторами "освідомлювання" були люди, що з початку ж стали на позіцію незалежности української держави від Росії. Революція тільки починалася, а вже відчувалося серед "дядьків у шинелях" стихійне бажання відокремитися в свої національні військові частини. Треба було бути вповні профаном, щоб не передбачити того, що коли хто-небудь стане на шляху дальшого розвитку нашого руху, то відокремлені в окремі військові частини "дядьки" докажуть, що вони вміють уживати зброю. А там, де запахне кровю, вже ніхто не жахатиметься зломати "єдіний революціонний фронт" і "відокремлення", хіба що наші вороги. Такою є льоґіка всякої боротьби. Розуміли се ми, розуміли й москалі.

На лєкції приходили по черзі, кождий баталіон окремо. Щовечера охочі записувалися в члени військового клюбу. А охочих було досить. Навіть ті, що з острахом поглядали на руйнацію "єдінаго рев. фронта", вписувалися в члени клюбу і пильно виконували всі постанови й розпорядки презідії. Стихійне бажання орґанізувати і виступати одностайно всім українцям було дужче від будь-яких страхіть "відокремлення". На перших же лєкціях з ініціятиви самих козаків повстало питання звести в "ротах" всіх українців в окремі чети ("взводи"). Мотивували козаки своє бажання тим, що "красше ходити в ладу на лєкції...

..Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу лєґальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну "служебну" телєґраму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Київа виїхав голова клюбу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже істнувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері "самочинне" зведення українців в окрему військову частину.

То був своєрідний мобілізаційний плян; українські чети одного "общерусскаго" баталіона мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного "общерусскаго" полка, зводилися в куріні, а останні вже складали полк. Сотні та куріні мали свою чергову лічбу. Були визначені й командіри. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куріня він приписаний, і так само знати своїх командірів.

Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич "до полной побєди!").

Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за "общеє атєчество".

Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небогато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли "відокремлення". Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми опільниками не цуралися й засобів недемократичних, як "арести по нєдоразумєнію" і т.и. Вони навіть почали побрязкувати зброєю....

----------------------------------------------------------------
Після того як Тютюнника ГПУ заманила з-за кордону в 20-х в центральну Україну:

"Майже кілька місяців він мешкав в домі урядовців ҐПУ під сталим доглядом. (Щоб його більше звязати, привезли хору жінку і діти). Пізніше призначили його лєктором в школі червоних старшин, доручивши викладати "стратегію і тактіку горожанської війни".

"Памятаю, (пише оповідач), я спіткав його на вулиці в Харкові в 1925 і запитав, що він робить. Відповів з глумливим усміхом: "даю виклади бандитизму"...

Настрій його щораз більше чорнішав. Нова політика Сталіна, спрямована спеціяльно проти селян, не могла не відбитися і на Україні, де вона повела до цілковитої зміни навіть тої обмеженої автономії, яка тоді ще істнувала...

Тютюнник зачав настроюватися опозіційно і, на весну 1929, в одній приватній розмові сказав, що при такій політиці совєтська влада на Україні безсумніву впаде та що на її місце прийде фашізм. Про сю розмову донесли до ҐПУ. Тютюнника безпроволочно арештували і вислали в Москву. Там, потай, навіть без постанови ҐПУ, з особливого наказу Мєнжінского, його розстріляно" (Ґ. Бєсєдовскій — "Спомини совєтського діпльомата")."


Читати повністю


Tags: история/історія
Subscribe

  • Post a new comment

    Error

    Comments allowed for members only

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 52 comments